ТИКТОР Іван Микитович
Громадський і політичний діяч, старшина УCC та УГА, відомий український видавець і редактор. Власник найбільшого тодішнього львівського українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса» до 1939 року.
Народився видавець 6 липня 1896 року в с. Красне Золочівського повіту в сім'ї заможних господарів Микити і Наталії Тикторів. Початкову школу закінчив у рідному селі, потім навчався у гімназіях Львова і Рогатина.
У 1913 році І. Тиктор організував у Красному при читальні «Просвіти» драматичний гурток і поставив власними силами першу свою виставу за п'єсою Т. Г. Шевченка «Назар Стодоля». Молодий гімназист виконував роль Назара, був також художником, хормейстером, хореографом, диригентом, режисером і реквізитором, чим дуже здивував усіх жителів села.
Під час Першої світової війни служив у легіоні УСС (спочатку в сотні поручника Осипа Семенюка, а з 1916 року у Осипа Будзиновського). З 1 листопада 1918 р. брав участь в українсько-польській війні в лавах УГА, був інтернований поляками в концтабір у Тухолі на Помор'ї. В 1921 році батько викупив Івана з полону і повернув у рідне село.
І.Тиктор володів неабиякими організаційними здібностями. З його ініціативи у Красному відремонтували церковний дім, в якому розмістилися читальня «Просвіти» і кооператив «Сила», а при них – «Українська каса», «Сільський господар», «Сокіл», «Рідна школа», «Союз українок».
Розуміючи, яку велику силу має друковане слово, разом із колишніми товаришами по зброї І. Тиктор організовує видавничу акціонерну спілку «Українська преса», першим виданням якої став часопис «Новий час», який почав виходити з 14 жовтня 1923 року. У 1924 році була започаткована «Бібліотека «Нового часу», а першим книжковим виданням І.Тиктора стала праця М.Возняка «Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії».
У 1928 році І. Тиктор заснував часопис «Народня справа», який набув дуже великої популярності серед селян. Окрім того, він займався меценатством та ініціював низку акцій «Просвіти», «Рідної школи» й інших товариств. З 1930 року просвітницьку функцію «Народньої справи» підхопив календар «Золотий колос».
Інші газети та журнали, що видавались І. Тиктором:
· «Дзвіночок» (з 1 листопада 1931 р.) — місячник для дітей (30 000 накладу);
· «Наш Прапор» (з грудня 1932 р.) — ілюстрований півтижневик для української родини (8 – 10 тис. прим.);
· «Комар» (з 1933 р.) — тижневик сатири та гумору (7 000);
· «Наш Лемко» (з 1934 р.)
І. Тиктор видавав також книги і календарі:
· з 1929 р. — селянський календар «Золотий Колос»;
· з 1931 р. — «Календар для всіх» (з 1937 р. під назвою «Альманах Нового Часу»);
· з 1935 р. — гумористичний календар «Комар».
З 1934 р. виходила місячними випусками «Історична бібліотека» (1929 – 1936). В її серії вийшли монументальні популярні видання: «Велика Історія України» І. Крип'якевича і М. Голубця, «Історія Української Культури» І. Крип'якевича та ін., «Історія Українського Війська» за ред. І. Крип'якевича і «Велика Всесвітня Історія». В 1935 році видавництво Тиктора так розвинуло свою діяльність, що треба було мати свою друкарню. Її орендує Іван Тиктор у Ставропігіївського Братства у Львові. У 1938 році львівські промисловці обирають його головою свого товариства. Львівський період діяльності І. Тиктора триває до 1939 року.[2] З приходом до Львова більшовиків усі видання І.Тиктора були закриті, а він із сім’єю перебрався в окупований німцями Краків, де заснував релігійне видавництво «Нове життя».
Під кінець Другої світової війни був заарештований гестапо, але йому вдалося втекти з концтабору й емігрувати в австрійську провінцію Тироль (м. Інсбрук), де продовжував видавничу діяльність, а також займався громадською роботою на посаді голови «КоДУСу» – Комісії допомоги українському студентству в Австрії.
19 вересня 1948 року І. Тиктор з родиною прибув до Канади за запрошенням друга Дмитра Микитюка. Приїхавши до Вінніпега, він розпочав працю в тижневику «Новий шлях». Тут побачили світ щорічний «Календар-альманах «Нового часу», журнал «Жіночий світ», «Голос молоді» українською і англійською мовами, «Смолоскип», книжкові видання.
У 1950 році І. Тиктор заснував «Клуб приятелів української книжки», під маркою якого випускав видавничі серії, як продовження львівської «Української бібліотеки» (вийшло 33 книги). На початку липня 1952 року видавничу діяльність перервала пожежа, яка сталася в будинку видавництва, де було його бюро і книжковий склад.
Окрім видавничої діяльності, у Канаді І. Тиктор активно працював на громадській ниві. Він входив до проводу Коша «Українських Січових Стрільців», які мали тут 4 станиці. Деякий час керував станицею у Вінніпезі, допомагав створювати історичний музей визвольної боротьби у цьому місті.
Помер галицький видавець 26 серпня 1982 року в Оттаві, його тіло перевезли в Торонто, де поховали на кладовищі «Гора спокою».
Іван Тиктор багато зробив для нашого народу. Він ставив перед собою завдання впливати на піднесення національної свідомості українського суспільства, прищеплювати любов до рідного краю, його мови, історії. Будучи за кордоном, думками і мріями він жив Україною, дуже хотів в останні роки свого життя побувати в рідному селі, ступити на поріг батьківської хати…
Ще є багато людей, які добре його пам’ятають. Це рідна сестра – Ольга Падковська, яка проживає в Красному, племінниця Наталія Байдак, онука Христина Кавуля-Файгель.
Лише тепер ми починаємо розуміти, що життя і діяльність Івана Тиктора – яскравий приклад самовідданого служіння своєму народові, що наш земляк був найбільшим і найвизначнішим українським видавцем ХХ століття.
До 100-річчя від дня народження І. Тиктора у 1996 році в Красному було відкрито пам’ятну стелу, а у 2012 році Красненській селищній бібліотеці присвоєно його ім’я
